Биті є. Макс. Книга 2

Сумно, так сумно, що в людях співіснують хороші та погані вчинки та думки... Мабуть, у кожного з нас є свій Макс. Але так би хотілося, щоб всі ми були добрими, милосердними, чесними та шляхетними людьми! Нажаль, це неможливо і ідеальних людей не існує... Думаю, саме тому необхідні такі книги і такі автори, як Люко Дашвар. Завдяки їй ми можемо поглянути на себе відсторонено, уявити себе на місці головного героя та через жах і відразу до максових вчинків намагатися виплекати в собі таку собі Дору чи Ганну Іванівну. Та в кожній людині завжди йде боротьба, як то кажуть, дуже схожа на боротьбу двох вовків. Один вовк уособлює зло — заздрість, ревнощі, егоїзм, амбіції, брехню... Інший вовк представляє добро — мир, любов, надію, істину, доброту, вірність... Ми знаємо, що завжди перемагає той…

Дивує така кількість негативних відгуків. Чого можна було чекати від Макса? Від дитини слабких, поведених на "баблі" батьків? Від того, чиї наївні амбітні плани роозлітаються у жорстокому світі українських реалій. Від того, кому так різко знімають рожеві окуляри. Маленький залишений всіма хлопчик, ображений на життя, на Любу, на Дору, на Нані... На всіх. Важко! Страшно! Лють - це все, що йому залишається. Дуже добре розумію, чому герой показаний саме таким... Чи хтось знає мажорів-ангеляток? Чи може благодійні фонди відомі, які всі до копійки гроші у добрі справи вкладають?

P.S. Цікаво, а що там з Гоциком?

Перша за все... Теребовля. Одна із основних сюжетних ліній про Дору. Дора - з Теребовлі. Шановна авторко, якщо вже ставите прописку своїм героям, то хоча б поцікавтеся, де саме те містечко знаходиться! Бо Теребовля - це не "десь в Карпатах", як у вас написано. Теребовля - це за 30 км від Тернополя, і це аж ніяк не гори. Це Подільська височина. Наявність замкової гори - автоматично не вписує місто до Карпат)))

Взагалі мене цікавить: чому Люко Дашвар так не любить своїх героїв? Я розумію, що не всі книги мають закінчуватися хеппі-ендами, але наразі у неї я не зустріла ще жодної із більш-менш пристойним закінченням. Все якось так... сумно. Вона відбирає надії в той момент, коли починаєш думати, що в героїв уже нарешті все налагодиться. Але де там..?

Взагалі, чому я почала читати продовження…

Макс - сын влиятельного папы, внук еще более влиятельного деда, он решил, что хватит играться в настоящую жизнь без денег, жизнь, где никто тебя не будет слушать, так как ты - никто, и вернулся в лоно семьи, начал пользоваться деньгами, связями и возможностями. А в голове у него бардак. Такой, что даже противно - он и Герцог, и тот, которого не бросают, и Люба (героиня из "Рай.Центра") его не покидает... и тут он делает доброе дело, помогая глухонемой Доре, и тут же выбрасывает ее на улицу. С другими добрыми делами тоже как-то не до конца сложилось...

Дора - не знаю, как в действительности живут глухонемые, но как по мне, она уж слишком оторвана от настоящего и вообще иногда была мало похожим на правду персонажем.

Линия Ганны Ивановны понравилась.

В целом же сложилось впечатление довольно…

Наскільки мені сподобався Макс у "Рай.Центрі", настільки ж він мене розчарував, коли я прочитала другу книжку з серії "Биті є". Став таким самим цинічним лицеміром, як і його дід Перепечай. Дуже шкода. В "Рай.Центрі" він був просто ідеалом, якого в житті не зустрінеш... А тут жахливе розчарування. І знову песимізм, як і в історії про Макара. Тепер під питанням, чи буду я й далі читати книжки Дашвар... Трилогія "Биті є" - цілковите розчарування.

Почну з того, що зважаючи на прочитані мною рецензії (здебільшого негативні), і тому не дуже багато очікуючи від книги, була приємно вражена. Не скажу, що книга шедевр (у Дашвар є й набагато сильніші книги), але значно краще, ніж я очікувала. Були відверто неприємні моменти: і матюки (хоча це у повсякденному житті не рідкість і, мабуть, вписувались вони автором для більшої реалістичності історії, але слух різали аж занадто), і сцени, і герої (і поведінка, і вчинки Макса викликали настільки глибоку відразу і обурення, що хотілось задушити його своїми руками). Є і хороші враження від книги: сподобалась лінія Дори, Ганни Іванівни - описані по-життєвому правдиво, на мою думку. Висновок: книга не претендує на роль "літературної бомби" чи одкровення, але читати досить цікаво. Переходжу до…

Утомительная книга. О том, как главному герою - несчастному киевскому мажору - жмут туфли от Prada, а апартаменты на Крещатике и папашкины миллионы ему не милы - он, дескать, в себе запутался. В этой части цикла "Биті.Є" Дашвар нещадно эксплуатирует свои же образы, идеи и клише из предыдущих книг, в частности изрядно поднадоевшую мысль о том, что городские "денежные мешки" – сплошь гады и нелюди, а святая простота - сельская матрона – образец непорочности и душевной красоты. Чем ближе к концу, тем более мерзкими становятся персонажи и их поступки. А сюжет, кстати, изобилует второ- и третьестепенными героями из различных книг автора. Неужели пани Люко полагает, что читатель их обязан помнить?

3 из 10

Ех! Щось втрачає свої позиції Дашвар! Одразу видно, що пише вже на замовлення редакції. Сумно, бо якщо перші її книги, хоч не були геніальними творіннями, але мали якийсь незрозумілий магнетизм, то останні дві з циклу "Битіє", то суцільне графоОбманство. Неживі образи, брутальні сцени, нудні розповіді про київських багатіїв - ні, тут не тільки література відсутня, тут і людяності нема. Навіть позитивні персонажі якісь передбачувані, ніби списані автором з її ж попередніх книг.