Цитаты из книги Триста поезій — стр. 4

... Прощай, прощай, чужа мені людино! Ще не було ріднішого, як ти. О це і є той випадок єдиний, Коли найбільша мужність – утекти.

СВІТЛИЙ СОНЕТ Як пощастило дівчині в сімнадцять, в сімнадцять гарних, неповторних літ! Ти не дивись, що дівчинка сумна ця. Вона ридає, але все як слід. Вона росте ще, завтра буде вищенька. Але печаль приходить завчасу. Це ще не сльози – це квітуча вишенька, що на світанку струшує росу. Вона в житті зіткнулась з…

Зустрілись двоє, хлопець і дівча. Та й ходять, ходять, і нема, де сісти І сніг іде. І песик докуча. І по дворах гасають хокеїсти. Якась холєра дивиться з вікна. І лід блищить. Машини роблять трюки. І десь іде компанія блатна. І холодно. І він їй гріє руки. І кожне слово на тремку вагу. І день сумний, і все-таки веселий. І…

ДОСВІД. АКАЦІЯ Весна, дівчисько в ластовинні, ще не ціловане в уста, світанки жовті, аж левині, хорал, проспіваний з листа такими щиглями, канарками, перепелиними капелками, дзвенить лісними закамарками, цвіте рясними закапелками! Цвіте акація, акація - на хмарі біла аплікація - мого дитинства експлікація - і просто так -…

Життя – це пастка і життя – це пустка. Це сон про себе і нема коли. А може, й смерть – це теж лише відпустка у кілька втілень тої ж кабали? А може, все це – піднебесний тир? – Хатки, дерева, люди, птиці, звірі – де все якийсь незримий богатир приходить постріляти на дозвіллі.

Не треба класти руку на плече. Цей рух доречний, може, тільки в танці. Довіра — звір полоханий, втече. Він любить тиху паморозь дистанцій. Він любить час. Хвилини. Дні. Роки. Він дивний звір, він любить навіть муку. Він любить навіть відстань і розлуку. Але не любить на плечі руки. У цих садах, в сонатах солов’їв, Він чує…

Ми виїхали в ніч. І це було шаленство. Збиралось на грозу. Ми виїхали в ніч. Притихлі явори стояли безшелесно. І зблиснула гроза — як вихопила ніж! Осліплені на мить, ми врізалися в пітьму. Машину повело, і ми згубили шлях. Усі мої ліси, удень такі приватні, Схрестилися вночі із небом на шаблях. Я думала в ту мить: привіт…

Я скоро буду виходити на вулиці Києва з траурною пов'язкою на рукаві - умирає мати поезії мого народу! Все називається Україною - універмаг, ресторан, фабрика. Хліб український, телебачення теж українське. На горілчаній етикетці експортний гетьман з булавою. І тільки мова чужа у власному домі. У шовінізму кігті…

І тільки злість буває геніальна. Господь, спаси мене від доброти! Така тепер на світі коновальня, що треба мати нерви, як дроти. А нерви ж мої, ох нерви, струни мої, настренчені на епохальний лад! А мені ж, може, просто хочеться щастя, тугого і солодкого, як шоколад. Ну, що ж, епохо, їж мене, висотуй! Лиш вісь земну з…

А затишок співає, мов сирена. Не треба воску, я не Одіссей. Вже леви ждуть, і жде моя арена. Життя, мабуть,— це завжди Колізей. І завжди люди гинули за віру. Цей спорт одвічний віднайшли не ми. Тут головне — дивитись в очі звіру і просто — залишатися людьми. Коли мене потягнуть на арену, коли на мене звіра нацькують, о, я…