Чорна Пантера і Білий Медвідь

Вряд ли кто-нибудь будет спорить с тем, что у людей творчества мозги устроены особым образом. Есть в них нечто, что не только позволяет создавать совершенные произведения искусства, но и отвергает общепринятые нормы морали. И попробуй только осуди такого вот гения - сразу прослывешь клушей, погрязшей в пеленках. Но все было бы слишком просто, если бы конфликт в драме Владимира Винниченко сводился только к противопоставлению семьи и творчества. Это только первый пласт сюжетной коллизии, под которым все гораздо гаже и неприглядней.

Есть семьи, которым дети абсолютно противопоказаны. И семья Черной пантеры и Белого медведя - как раз из таких. Попробуйте ответить на вопрос: действительно ли наш герой испытывает ли отцовские чувства? Это маленькое создание плачет, болеет, ради него…

На что готов художник ради искусства? Если верить Винниченко, то на все вообще. Читая такие истории, чувствуешь, как кровь стынет в жилах, а волосы на голове становятся дыбом.

Я не настолько художник, чтобы аж так. И именно этим я каждый раз оправдываю себя, когда у меня нет выставки не то что в Париже, а хотя бы в местном клубе при краеведческом музее. Но оно, наверное, к лучшему. Во всяком случае, дите аж до 5-ти лет дорастила.

Ну, а произведение само... это пьеса. пьеса при чтении всегда теряет. И эта тоже казалась странной, с переизбытком аффекта и заламывания рук. Возможно, если бы все происходило на сцене, то не казалось бы таким наигранным. Хотя...

Нарешті, я зрозуміла, через що мені подобаються п'єси. В цих творах нема нічого зайвого, ні описів природи, майже немає описів побуту, оточення, вбрання героїв, лише деякі риси – штрихи до загального портрету, без яких не можна буде скласти цільної картини. Але на перше місце в п'єсах виходять емоції та почуття. Малесенька п'єса, лише на кілька актів, але вона вмістила в собі стільки болю та страждання. Мені важко уявити себе на місці Риту, бо я ніколи-ніколи не ставила емоції та почуття вище за все інше. Я не можу зрозуміти як можна кохати когось більше ніж свої кровиночку, в голові не вкладається. Корній, то чоловік, в них все по іншому, але все ж як можна бути таким сліпим щоб не бачите того що навколо, як можна зануритися в картину, щоб відірватися віт навколишнього світу. Всі інші…

Страшна п*єса і немає нічого в українській літературі подібного. Страшний конфлік, страшна розв*язка. Споконвічна проблема митця та просто, буденного життя. Що треба класти на жертовник мистецства? Багатство? Мораль? А, може, життя єдиної дитини? В цій історії родина стикнулась з бідою: хвора дитина. Маленький хлопчик, котрий лише посміхається і плаче. Щоб його врятувати, треба поїхати до іншої країни, змінити клімат. Але родина не має коштів і єдиний вихід - це продати полотно батька родини. Здавалось би: що тут думати, треба продавати і рятувати маленьке життя! Але не все так просто! Батько не поспішає продавати полотно. Як можна продати незакінчену картину, котра може стати справжнісіньким шедевром? Треба довершити полотно! Мати повинна тримати хворого сина на руках та позувати для…

Спойлеры Сумна історія молодої сім'ї: непризнаного генія-егоїста і жінки-матері... Вони потрапляють в залежну ситуацію - їхня маленька дитина, Лесик, помре, якщо його не переправити десь в Італію, де інший клімат. Здавалося б, в такій страшній ситуації, що думати: треба все кидати, шукати гроші і їхати рятувати маля. Проте не всі так вважають, батько хлопчика, Білий Ведмідь, саме почав малювати геніальне полотно (свою дружину з дитиною на руках), а тут таке горе. І тут проявляється егоїстична натура митця, коли полотно понад усе, що би йому не казали, він відмовляється їхати, бо треба закінчити полотно (при цьому ще й ставить жінку з хворою дитиною позувати для шедевру) і мотивує також відсутністю грошей, проте, не дивлячись ні на які переконливі аргументи (що він намалює ще одну таку…