Поза межами болю

Прочитано еще одно произведение из школьной программы ."Поза межами болю" первое ,что я прочитала в одиннадцатом классе .Неплохо, но есть минусы .

Сюжет . Повесть-поэма маленькая по объему (всего 70 страниц), поэтому события происходят быстро .Автор  на напрямую осуждает войну и показывает ее жестокость через героев .Что мне не понравилось так это лирические отступления. Я не против ,но зачем так много!

Герои .Бояни (серб) ,Сабо (венгр),Николич (серб),Штранцингер (австриец),Пшилуский (поляк),Добровский (украинец),Оглядівський (украинец) – автор. Я долго не могла разобраться кто есть кто .Персонажи очень похожи друг на друга .Есть отличия,но они ,на мой взгляд ,незначительные .Но объём не позволяет раскрыть героев как следует .

Язык. Написано сносно. Встречала и хуже и лучше .Ничего…

Чудовий зразок експресіоністського твору в українській літературі (так-так, не один страшний - принаймні для мене - новеліст Василь Стефаник тут відзначився). Книга й справді вражає. Повість-поема зовсім невелика за обсягом, але викликає стільки екзистенційних питань, що видається твором значно більш грандіознішим. Усе - через масштабність змалювання дійсності: Перша світова, суцільна безнадія і смерть, а на цьому тлі - життєві долі шести чоловіків, які рятуються від ворожих армій і - як свідчить один із утікачів - від усього людства, адже недарма він зазначає, що не хоче повертатися до світу людей... Утеча від світу в цій повісті - не романтичний жест, а життєва необхідність. Проте, виявляється, і без Homo sapiens (чи вони то?) ніяк. Кілька вражаючих епізодів, як-от: добуті злочинним…

Украинский для меня - иностранный язык, но я старался. Во-первых, потому, что любой текст в оригинале звучит совсем иначе, чем в переводе. А на украинском все звучит вообще волшебно и по-эльфийски, особенно образные и красочные тексты поэзии в прозе. На мой взгляд - очень мелодично и эстетично. Во-вторых, потому что перевода на русский и нет.

Тематика первой мировой войны, тема обреченности и безнадежности. Вот эта безнадежность и обреченность правда невольно напоминает о Ремарке и его "На западном фронте без перемен". Хотя мне все больше кажется, что это тема любой войны. Я мог бы сказать, что многие моменты и отступления были явно поэтически приукрашены (я не говорю про описания, сравнения и метафоры - они как раз органичны) и слишком пафосны для того, чтобы на этом акцентировали…

Чому в житті все іноді так сумно й несправедливо?

Чому люди повинні страждати за чужі інтереси?

Чому змушені виживати будь-яким способом?

Чому змушені забувати про те, що вони Люди? А де ті справжні Люди? І чи є вони взагалі?

Чому вони повинні загинути на чужій землі за чужі інтереси? Не побачивши батьків, дружин, дітей? Не попрощавшись? Не отримавши заспокоєння душі?

Чому вони повинні бути приречені на страждання? На вічні муки?

І чому хтось виживає, а когось уже не врятуєш?

І чому ми змушені знаходитись поза межами болю?

Такі різні люди. Люди такі різні. Різні таки люди... Ну що ж, апелюю до Фрейда, котрий свою однобокість трактування психіки людини доказав таким своїм уявним експериментом :

«Давайте спробуємо поставити якусь кількість найрізноманітних людей в однакові умови голоду. По межі зростання голоду всі індивідуальні відмінності зітруться, і на їх місці постане картина одноманітного вираження неприборканого спонукання».

Любов вириває з небуття. Умови одні - а ми ні.

Минулого тижня мене викликали до кабінету директора. Чудова жінка, Тетяна Миколаївна, сповістила мене про намір докинути на мої тонкі медалістські плечі чергову наукову роботу, а я із задоволенням прийняла її добровільно-примусову пропозицію. Наукова робота, сказала мені директор, має бути або за чорнобильскими хроніками, або за повістю-поемою Турянського "Поза межами болю". Добре, відповіла я, приваблена сильною назвою, я обираю другий варіант. Тетяна Миколаївна подивилась на мене чи то зі скептицизмом, чи то із жалістю, та, кивнувши, відіслала на заняття. Сьогодні, зваривши кави із нового гарненького пакунка "Якобс", я всілася в крісло, відкрила букепп на планшеті і ридала, здається, всі 143 сторінки, які вмістила у собі ця повість-поема. Це капець. Не маю жодного уявлення, як…

за часів мого навчання ця книга не була обов'язковою до прочитання. ба, навіть ніколи не чула би про неї (за що трохи соромно), якби не приятелька - вчитель ураїнської мови та літератури. незважаючи на те, що це повість у віршах (тобто незважаючи на стиль написання) твір читається легко. і тяжко водночас. неймовірно яскраво та реалістично передано відчуття літературних героїв. вдало підібрано кожне слово. неможливо залишитись байдужим.

Це не та книга, яку хотілося би оцінювати, говорити про літературний стиль, експресіонізм чи щось таке. Це дуже сильна історія, хоча читається важко - і через стиль автора, і через те, про що вона розповідає. Але читати треба, особливо тим людям, хто виріс у парадигмі "Можем повторить".