Баба Параска да баба Палажка

У гумористичних оповіданнях про бабів Параску й Палажку за певної моралістичної настанови Нечуй-Левицький виявляє увагу до соціальних явищ пореформеного села. Сміючись, він об'єктивно зображує такі сумні речі, як темрява й неуцтво, зростання індивідуалізму й навіть взаємна ворожнеча в селянській родині.

Письменник висуває вимогу всебічного, правдивого аналізу народного життя. У пореформену епоху слід, на думку письменника, виявляти справжні взаємини на селі, відтворювати їх без будь-якої ідеалізації, уважно придивлятися до всіх, навіть найгемніших, рис селянського побуту й психіки.

Традиційна форма оповіді від першої особи, розвинена в оповіданнях про бабів Параску й Палажку, свідчить про тісний зв'язок автора з попередньою українською прозою. У цих стислих, коротких творах Нечуй-Левицький відтворює шпаркий, соковитий усний народний монолог з убивчими характеристиками ворога — сусідки й мимовільним самовикриттям оповідача, з влучними порівняннями, комічно-барвистими епітетами й афоризмами.

У майстерно виписаних монологах персонажів постають рельєфні, зримі образи грубої, невгамовної Параски й лицемірної святенниці Палажки, відчуваються обмеженість їхнього кругозору, особливості психіки й світосприйняття. Не випадково письменник так багато уваги приділяв народній розмові й закликав письменників у статті "Сьогочасне літературне прямування" орієнтуватися на мову сільської баби, яка "так чесне язиком, як кресалом, що аж посиплються іскри поезії".

О. О. Чехівський зазначає, що гумор І. С. Нечуя-Левицького має безсумнівну життєву, реальну основу, але він також тісно пов'язаний з фольклором і з літературною традицією. Сам письменник засвідчив, що витоки його сатири і гумору — у невичерпній гумористичній творчості українського народу і глибоких надрах традицій української (І. П. Котляревський, Г. Ф. Квітка-Основ'яненко) та російської літератур.

У праці "Українська ідея у творчості І. Нечуя-Левицького" І. Ф. Приходько зазначає, що у Нечуя-Левицького було особливо загострене почуття національної гідності, національного болю, національної кривди. Тому наскрізною у його творі є проблема денаціоналізації, національного ренегатства, наявності численних перевертнів, моральних покручів-яничар. У своєму оповіданні письменник дошукувався витоків моральної деформацій. Художній аналіз здійснював через пластичні малюнки життєвих колізій, майстерно ховаючись за незримого оповідача. У творі з бабами Палажкою та Параскою суцільною авторською маскою є стилізації. Читач сам має думати і робити висновки.

"Щодо мети й змісту творів Левицький був строгий реаліст," — говорить С. Єфремов у своїй роботі "Іван Левицький-Нечуй". Він критикує письменника, вважаючи, що взагалі його творчість являється примітивною у своїй конструкції та художніх засобах. Автору не досить, що його образи говорять самі за себе, йому треба підкреслити ще, підписати і – тим ослабити мову художнього образу. Також дослідник зазначає, що в образах баби Палажки та баби Параски втілена вся чорна темнота, безпросвітна, що густим покривалом огорнула українське село.