5

Читаючи чергову роботу з історії російсько-українських стосунків, постійно спадає на думку, що кожного разу, коли в ХХІ столітті починається розмова на цю тему, оживають привиди ХІХ століття, в якому Росія інтелектуально безнадійно застрягла. Нічого нового з того часів тамтешня еліта придумати так і не змогла, і тому продовжує використовувати той самий набір – «ми – единый народ», «украинский – всего лишь диалект русского», «украинский придумали поляки/австрияки/глупые украинцы» та інші нафталінові аргументи – яким виповнилося вже років 200 і які лише в російській національній свідомості зберігають таку гостру актуальність, яка дозволяє їм використовувати їх знову і знову.
Якими б впевненими у власній величності не були русскіє, їхня бравада (з очевидним присмаком образи) приховує підсвідомий страх того, що, втративши Україну, вони втратять самих себе. Відомий слав'янофіл Катков справедливо казав: «Одним украинцем больше значит одним русским меньше». А інший русофіл, Ламанський, писав у газеті «День»: «Малоруссы и Великороссы с Белоруссами, при всех несходствах и насмешках друг над другом, образуют один Русский народ, единую Русскую землю, плотно, неразрывно связанную одним знаменем веры и гражданских учреждений… Отнятие Киева с его областью повело бы к разложению Русской народности, к распадению и разделу Русской земли».
Це, так би мовити, основна думка, що виникає при читанні нового дослідження Міллера – одного з найтолковіших істориків, який пише на цю тему і якого, на щастя, почали публікувати й українські видавництва.
Міллер не намагається стати на позицію однієї зі сторін і малює картину складнішу, ніж прийнято використовувати у простих націоналістичних дискурсах. Не просто репресії проти української мови, а складні побудови, в яких Російська імперія, скажімо, намагалася час від часу використовувати українців проти поляків, куди більших ворогів в очах російської влади. Не просто чорно-білий поділ на українофілів і українофобів, а заплутані переплетіння, в якому є й українофіли, що виступали за союз з Росією (хоча б навіть і тактичний), українці, яких українофіли називали «земляками-недоумками» і які були категорично проти будь-якої окремості українських мови та культури; слав'янофіли, на кшталт Каткова на певному етапі його життя, які вважали українофільство такою дитячою і не гідної уваги примхою, що навіть не мали нічого проти неї, або російські ліберали, лібералізм яких, за відомим виразом, закінчувався на незалежності України (скажімо, Белінський, який у листі 1847 до Анненкова писав: ««ох мне эти хохлы! ведь бараны, а либеральничают во имя галушек и варенников с свинным салом.», а також безліч відтінків ставлення до проблеми.
Інший важливий висновок, що напрошується з цього та інших досліджень на цю тему – епослідовність, суперечливість або просто недолугість національної політики російської влади, що врешті-решт й програла в конкуренції двох проектів національного будівництва – «общерусского» й українського, кожен з яких, як пише Міллер, мали «обоюдные шансы на успех.» Можна погодитися з Міллером і вчергове зауважити, що «История России может быть рассказана как история плохого управления и его последствий.»
Додам, що крім основного дослідження до книжки включено меньші за обсягом, але не менш цікаві роботи по окремих аспектах українства, зокрема, цікавий аналіз використання різних назв для позначення українців.

бкврм