3

Якщо перший том розповідав героїчні історії про те, «як ми кували революцію», то другий майже повністю присвячено повчальним історіям для молоді. Більшість з них написано в такій схожій манері, що важко розрізняти авторів – Шахрам Шафии «Ящерица», «Почему лысые счастливее других», Фаридун Амузаде Халили «Мой папа», Мухаммад Риза Байрами «Винтовка», «Снег», Мухаммад Насири «Футбол», Мухаммад Риза Аслани «Когда воробей запоет соловьем» – у всіх них сюжет обертається навколо життя маленького хлопчика. Хоча такі історії про Вітю Малеєва в школі і вдома не обов'язково мають бути поганими, нічого вартого уваги в іранському їхньому втіленні я не знайшов. Вони не смішні, фабула слабенька, часто повчальна мета так і лізе наззовні. Близько до цих оповідань стоять й оповідання про сім'ю в ширшому контексті – Бакир Раджаб Али «Долг», «Последнее слово», Разийе Туджжар «Поездка на родину», «Стеклянная женщина» (про два останніх окремо ще скажу пару слів нижче).

Є кілька оповідань іншої категорії – притчи, осучаснені казки і байки.

Мухаммад Риза Аслани «Каштановый и компьютеры». У мене серйозна підозра, що автор прочитав пелевінське «Затворник и Шестипалый», але перекрутив сюжет так, щоб з філософської історії про свободу вийшла слабенька антиамериканська казочка нуднувато-повачального змісту.

Фаридун Амузаде Халили «Путешествие маленького ручейка» – ще одна пафосна притча про джерельце, яке прагнуло досягти моря, але різні хробаки йому заважали. Настільки переповнене важкими алегоріями, що цікавість втрачається на самому початку.

Сучасні варіації в жанрі казка (байка): Мухаммад Миркийани «Сказка о двух лисицах», «Умная девушка». В принципі, байка собі і байка, але автор так старався встромити мораль де треба і не треба, що сюжетно ці казки нагадують абсурдистську прозу – ніякої можливості стежити за логікою подій (хай навіть сам жанр передбачає особливу логіку казки).

Але всіх переплюнув Маджид Мулла Мухаммади. Його «Золотое ожерелье» – оповідання про Господина (це так у них аятоллу Хомейні називають) і дівчинку – зайняло б гідне місце у пізній сталініані чи життєописах північнокорейських дорогих вождів. Трохи більш літературне, але майже настільки ж пафосне оповідання «Человек-гора» – казка про великого духовного лідера, яку автор чомусь вирішив дати в обгортці ніби-то реалістичної історії.

Знову підтвердилося, що якими б рознесеними у традиціях не здавалися літератури, багато що їх споріднює. Так, знову маємо жіночу «атмосферну» прозу – Разийе Туджжар «Поездка на родину» і «Стеклянная женщина». Якщо в кількох словах переповісти сюжет, то виглядатиме це так: «Іду! квіти! нюхаю! запах! дерево! розбите дзеркало, беру скельце, відправляю Йому, хай знає. Я точно знаю, куди іду!» Кінець оповідання. Коротше, чергова спроба перекласти на читача роботу з об'єднання всього цього сумбуру в щось цілісне і пошуку у величезній купі непов'язаних слів глибокого смислу.

На цьому завершу про сумне і почну про хороше. Власне, оповідань, які по-справжньому сподобалися три.

Ахмад Араблу «Христофор Колумб», «Марко Поло» – два схожих за стилем переповідання історичних фактів гумористичній манері. Ніякого повчання, ніякого революційного пафосу. Непогано.

Фируз Занузи Джалали «Проклятые часы» – чи то притча (але не на революційну тему), чи то просто фантастичне оповідання про людину, яку кожного дня рівно о четвертій охоплював страшний біль. Оскільки автору вдалося розкидати по всьому невеличкому оповідання непояснені деталі, таємничих героїв, при цьому все це якось закрутити едак загадково, це оповідання, напевно, можна вважати найкращим у збірці. Його можна навіть перечитати, щоб ще раз спробувати добратися до задуму автора.

Ось, власне, і все. Багато це чи мало – три оповідання з цілої збірки – не знаю. Але точно знаю, що цей двохтомник вчергове доводить негативну роль будь-якої цензури в літературі.Кожен з авторів збірки, як засвідчують короткі біографічні довідки, лауреат не однієї премії, визнаний нагородами різних ісламських комітетів революції, а толку малувато.

бкврм