5 «Я гадаю, що передусім я людина, так само, як і ти, — або принаймні повинна стати людиною».

Кажуть, що книги Генріка Ібсена завершуються тоді, коли інші починаються. Тоді, коли, здавалося, має бути розв'язка, але герой натикається на іншу проблему — на іншу зав'язку.

Нора Хельмер жила щасливо. Її любили, вона була в очікуванні багатства і достатку, яке обов'язково на них звалиться, коли її чоловік отримає підвищення. Вона поводить себе досить легковажно, нібито грається, грається увесь час, це її роль — приносити щастя та радість у дім. Навіть тоді, коли починаються розмови про смерть. Атмосфера книги також святкова-святкова, ніби сама застигла «в очікуванні дива». Нора не думає про погане і своїм оптимізмом, веселістю ніби навіває радість на читачів — хочеться разом з нею сидіти біля каміна, сміятися, просто говорити.

Її сім'я здавалася ідеальною. Чоловік її, здавалося любив безмежно, плекав, діти обожнювали матусю. Любов виявилася не любов'ю до неї. Її не любили, вона не любила. Все вирішилося в один момент, в один вечір, коли всі застигли «в очікуванні дива»: і читачі, і глядачі, і сама Нора. Ми чекали на те, що все закінчиться по-іншому. Чекали на свято, на щасливе вирішення. Проте найбільший винахід саме «нової драми» — відкритий фінал.

Торвальд Хельмер — чоловік Нори — не любив Нору. Він любив її красу, любив її, як ляльку, з якою можна насолоджуватися, якою можна хвалитися, показувати іншим, одягати та берегти. Для нього Нора лише лялька, з якою цікаво гратися, як і для Нори її ляльки це її діти — їй також подобається з ними грати, стрибати, бігати. Рішення Нори — її перше власне рішення заради себе. Вона від нього не відмовиться.

У фіналі «в очікуванні дива»  лишаються всі, проте не Нора. Диво для неї уже сталося, проте зовсім інше, не таке, про яке вона думала. Оце очікування, напружене чекання лишилося Торвальдові. Він ніби застиг у вичікуванні, вслухуючись, чи не сталося диво для нього.