3.5

9 жовтня 1987 року із свого будинку зникає Катаріна Гауґен. Вона полишає по собі зібрану валізу із дивним набором речей, букет напівзів’ялих троянд та записку із незрозумілими цифрами, який прозвали «кодом Катаріни».

9 жовтня продовж останніх 24-х років інспектор Вістинґ приїздить до чоловіка Каатаріни, щоб розказати про новини в розслідуванні. Звісно, за ці роки «новини» зійшли нанівець, ці візити стали неофіційними, а між чоловіками зав’язалося щось на кшталт дружби. Впродовж цих 24 років Вістинґ намагається знайти деталі, які не побачило свого часу слідство, розгадати загадковий код. Аж ось до поліційного управління приїздить такий собі Адріан Стіллер, керівник новоствореного відділу по розслідуванню нерозкритих старих злочинів. Його неоднозначні методи слідства дають новий поштовх до розкриття справи ще однієї зниклої 24 роки тому молодої дівчини, бо ж Стіллер певний, що ці дві справи мають спільного злочинця.

«Код Катаріни» - перший у циклі «Cold Cases Quartet» і аж дванадцятий у циклі про Вільяма Вістінґа. Скандинавські детективи – це вам не Шерлок Голмс, який розкриває справи майже не встаючи із фотеля. Це просякнуті північною прохолодою історії про нестандартні злочини. У кожного скандинавського автора є свій стиль, тому детективи, маючи спільні атмосферні риси, різняться мірою жорстокості, психологізма та життєвості. Хорст здався мені найменш «кровожерливим», майже нескандинавом. Його Вістинґ – вдівець, люблячий дідусь та батько двох дорослих дітей. Він логічний і розсудливий, робить все без поспіху, не любить сперечається. Затишний, мабуть саме так я би його описала. Не схожий на інспектора кримінальної поліції. Але мозок його цупкий, він здатний побачити те, на зо інші й не звернуть увагу.

Що не сподобалося. Багато повторень. Може то такий прийом, щоб таким чином дати читачеві відчуття, що Вістинґ раз за разом перебирає деталі справи, намагаючись побачити щось нове. Але до середини книги я вже сама могла детально розповісти що ж трапилося із двома зникненнями :)
Із цікавого. У Норвегії у тюрму їздять як на курорт, у порядку черги. Тобто, якщо вас засудили до відбування покарання, але місць у тюрмах немає, то ви «встаєте у чергу», живете своїм життям, аж поки вам не надходить лист із повідомленням коли і куди з’явитися. Вам надсилають буклети з описом що можна, а що не можна брати за грати, як ви зможете проводити свій досуг (!!!) під час відбування покарання. Цивілізація, блін…

Ви не можете експлуатувати своє авто безстроково! Тобто ви не зустрінете на дорогах напівзіржавілі корчі 40-річної давнини (яких у нас повно!), бо ж через певний строк ваше авто списується на брухт.
А що найбільш сподобалося мені, як водієві, так це те, що перед тим, як проводити якісь дорожні роботи, автодор має попередити (!) про це громадськість та організувати (!) шляхи об’їзду. А не так як у нас: приїхали, понаставили знаків та загородженнь, зняли покриття, розрили, засипали та поїхали. А потім ще кілька місяців це місце стоїть без покриття та з палками у дірках…