3 Книга про солідарність невдах

Спочатку про хороше. Це не нудотно-повчальний посібник із купою нестравної термінології, а стилізована під автобіографічну історія однієї невдахи, яка не переймається тим, що вона невдаха, й навіть трохи цим пишається. Гідна відповідь різним досягаторам і особливо досягаторкам усього світу від товстої ненафарбованої лузерки з благословенної Німеччини.
Але на 15-20 сторінці це починає набридати. Я не фарбуюся - ах, яка я молодець. Я не вмію доглядати дітей - вау, яка я суперова. Так, ніби героїня книжки, замість заспокоїти й підбадьорити читачів, перелякано шукає в них підтримки. А приводи для співчуття викликають блювотний рефлекс. Причому навіть не співчуття хоче ця жінка, а визнання й похвали. За що? Ой, поможіть, родичі мені не дають викидати підгузки немовляти в контейнер. А нащо ти їх пустила в хату? Послалася б на якусь летючу вірусну інфекцію й насолодилася їхньою неявкою. Підлегла скидає на тебе, свою начальницю, власні обов'язки? А вигнати її ніяк? Таке враження, що ця шефиня просто смакує себе в образі жертви...ну, або хоче підкреслити, наскільки її трирічний синочок розумніший за ту співробітницю.
Я не знаю, що складного в тому, щоб посилати. Особливо з приводу дітей. І навіщо порівнювати контейнер для памперсів із протезом для зламаної ноги. І взагалі дивує, для чого люди, які не вміють відстояти свою батьківську точку зору перед ріднею, розмножуються. Щоб потім страждати від насильства з їх боку і продавати таким самим лузарам свої книги, щоб ті переконалися - ура, ми не самі!
Що ж, якщо ви лузер, ця книжка може вам сподобатися. А якщо ні, то це дієвий спосіб при отруєнні. Виверне до повного катарсису.