3

Читаючи цю збірку оповідань Едгара По, я відчув темну, гнітючу атмосферу, вловив аромат старих бібліотечних книг, що нагадував мені чимось запах старовини і кави, яким наповнений Львів. Пригадаю, таке я відчував лише один раз – тоді, коли зі шкільного вечора восени вертався додому, а надворі був такий густий туман, що я не бачив далі п'яти метрів, і світло ліхтарів м'яко та містично розсіювалось у ньому. Не вистачало для повноти атмосфери тільки тих старовинних будинків Львова...
Але атмосфера, яку я відчував при прочитанні оповідання, зовсім відрізнялась від сюжету та манери написання творів. І це мене дуже розчаровувало. На початку оповідань мене кожного разу поглинали ті емоції, що описав зверху, але в кінці приходила хвиля розчарування – і надія віднайти в особі Едгара По ще одного улюбленого письменника розвалювалась у мене на очах... Це таке моторошне відчуття...
Чому? Тому що письменник занадто статичний, позбавлений тої рухливості, якої очікуєш від містики. Усі ті роздуми та описи – лишні. Вони тупо руйнують весь той містичний ефект. Крім того, вони такі зайві в такому короткому жанрі! Просто бісить, що на роздуми героїв та зайві, недоречні описи витрачається половина оповідання. А як же дія? Де ті інтригуючі пригоди? А їх нема...
Зі збірки мені сподобалося лише одне оповідання Едгара По – "Чорний кіт". В ньому нема нічого лишнього, і мої відчуття залишились такими самими протягом всього твору. Мене ця містична атмосфера дуже захопила, і я відчуваю, що "Чорний кіт" залишив глибокий білий слід десь на моїх грудях. Жаль, що від прочитання інших оповідань у мене залишились інші емоції.
Отже, як казала моя сестра (і я з нею погоджуюся), незрозуміло, чому американське суспільство божеволіє від Едгара По. Я лише розмито побачив того низького серйозного чоловіка з вороном на плечі, яким аж марять американці. Для мене, Артур Конан Дойл і Микола Гоголь набагато краще творили у таємничих жанрах, тому... Рекомендую прочитати деякі твори письменника лише для того, щоб відчути ту містичну атмосферу, і все!