4.5 Несподіване втілення просвітницьких ідеалів

У дитинстві я читав «Пригоди барона Мюнхгаузена», але то вочевидь був переказ чи адаптація для дітей. Коли я побачив видання книжки у серії «Літературні пам’ятки», то захотілося прочитати, щоби хоча б розібратися з авторством і контекстом написання, бо ці аспекти там непрості, а руки раніше розібратися не доходили, бо це все таки периферія світового літературного процесу, якщо дивитися на всі 4,5 тисяч років історії художньої літератури.

Коли почав читати, то отримав справжнє задоволення від класичного витонченого гумору, якого зараз вже не зустріти, а також від ближчого знайомства з усіма тими літературними ходами і жартами, які потім безліч разів повторювалися пізніше в літературі та кіно. Ну і, звісно, як і будь-яке перечитування книжок, які читав у ранньому дитинстві, цей процес дає особливий подив, адже те, що закарбувалося у дитячій уяві і пам’яті, не завжди прямо корелює із реальним текстом.

Оригінальна книжка зовсім маленька, оповідь дуже стисла і легко читається. Видання ґрунтується на німецькій версії Ґотфріда Авґуста Бюрґера, яке, хоч і було видано пізніше і є, по суті, дуже «творчим» перекладом англійської версії Рудольфа Еріха Распе, але воно на 1/3 більше і з художньої точки зору значно сильніше і глибше, адже Бюрґер досить таки визначний німецький письменник того часу. До того ж оригінальний анонімний прототип теж був німецький. У томі є також додатки: 1) первісне джерело цих сюжетів — німецькомовні міні-шванки, які друкувалися у якомусь німецькому журналі, 2) текстові розбіжності між версіями Распе і Бюргера; 3) пізніше об’ємне продовження Генріха Шнорра; 4) чималий набір цитат із творів більш давніх авторів (наприклад, із «Фацетій» Бебеля 15 століття), звідки походить велика частина сюжетів. Далі є дві величезні післямови — власне про сам твір, а також окрема про історію перекладів, літературної критики та літературознавчих досліджень цих текстів у Росії. Перша післямови містить багато важливої інформації, але її спокійно можна було б скоротити. Також у ній слабко висвітлені проблеми авторства, джерела і витоки сюжетів, а ще зовсім не висвітлена подальша їхня історія — продовження, наслідування та роль у пізнішому літературному і культурному процесі.

Найперша коротка частина твору, як на мне, є найкращою. Далі по тексту вже суттєво змінюється стиль оповіді — витончений гумор та тонке іронізування над любителями порозповідати байки під виглядом правди тут перетворюються на відверту фантастику і абсурд. Тим не менше, це теж цікаво читати, адже це один із найбільш ранніх зразків чистої фантастики — тут є і мандрівка на місяць, і на Юпітер, і мандрівка до центру Землі. І це за століття чи півтора до Жуля Верна і Герберта Веллса. Звісно, твір якоюсь мірою нагадує «Пригоди Гулівера» Свіфта та «Ґарґантюа і Пантаґрюель» Рабле, але це трохи оманлива і суто зовнішня схожість. В обох попередніх авторів фантастика слугує як алегорія та засіб соціальної сатири, тут же і Распе, і Бюрґер, жодних подібних цілей не ставлять (хіба опосередковано на десятому плані). Тут фантастика — це спосіб показати, як харизматичний герой вміє виходити із будь-яких ситуацій (принаймні, у власних розповідях). Це передає основний просвітницький пафос цієї книжки — наївний, але по-своєму добрий і позитивний (покладатися у житті варто лише на себе, на власну кмітливість та вигадливість). Це ж і пояснює, чому книгу у всі часи любили і як «дитячу літературу», адже її ідея — зовсім не пропаганда брехні і вішання локшини на вуха. У старі часи її сприймали як критику брехні, як «ліки від брехні», але згодом розгледіли ще й більш глибоке просвітницьке підґрунтя, що може бути не тільки розважальним, а й корисним для виховання дітей.

Після прочитання зрозумів, чому я так не люблю пізнішу і сучасну наукову фантастику, де згадуються різні химерні раси — розумних рептилій, рибок, котиків і собачок. Це все настільки смішно і наївно, і так нагадує оці перші фантастичні проби 18 століття і навіть ще більш давні, коли подібні ж тваринні проекції робилися на гіпотетичних мешканців Америки, що це аж ніяк не можна сприймати всерйоз. А така фантастика ж дуже часто претендує на «серйозність» і «науковість». Найбільш цікава та фантастика, яка намагається моделювати більш-менш правдоподібне майбутнє, а не занурюється у фантасмагоричні вигадки і проекції любителів тварин.

Власне, ця книжка перевершила всі мої очікування, дійсно з нею варто було познайомитися. Є лише одна стандартна прикрість — в Україні якісного і повного критичного видання цих текстів не було, і навряд чи колись буде.

9 з 12