5 Не дай Бог навіть ворогові вмирати такою смертю...

Ми нікому не зробили зла. Ми винні хіба тим, що працювали. Що надто багато працювали.

У моєму електроннму варіанті у цій книзі всього 186 сторінок. Це на один вечір. А от читала я ії більше тижня. Зате вражень - на все життя.
Це історія життя і смерті простої української жінки Марії. 27258 - стільки днів було ій відведено провести на землі. Радіти, сміятись життю, вийти заміж, родити дітей, няньчити онуків, зрештою померти в колі сім´ї серед плачущої і окутанї сумом родини.
Та не судилося. То був такий час, що померти такою смертю не судилося тисячам.
Марія прожила довге життя. Та чи було воно щасливим? Можливо, перших років три-чотири. До смерті батьків. Потім почалося виживання.
Працювала наймичкою, з ранку до ночі гнула спину на чужих людей. Добре хоч хазяїн попався добрий, не зобидив сироту. Заміж вийшла не за того, кого кохала. Швидше із відчаю. От і пустилась у всі тяжкі після того, як похоронила двійко діточок.
Якийсь бісик вселився в Марію після горя. Щось таке, що не давало спокійно жити. І хоч Гнат і любив ії палко, та одностороннє кохання не змогло врятувати родину.
Любов до Кирила затьмарила для Марії весь світ.
Важко жилося. Осуджували люди. Кирило, здається, не кохав, просто користався нею. Та терпіла, все терпіла. А доля любить терплячих.
Трудилася, не покладаючи рук. Навчила Кирила шанувати труд і землю. Побралися. Діточки посипалися, як горох.
Здається, живи, радіючи, рости дітей, шануй землю.
Та де там. Нещастя навалилися одне за одним.
Спочатку дві війни, потім революція, ще одна війна, громадянська.
Все перемішалося в цьому світі, діти відмовлялися від батьків. Чорний чобіт червоної влади втоптував в землю золоте колосся. Прийшла колективізація. Примусова, страшна в своїй «справедливості». Віддай своє, зароблене тяжким трудом в загальне користування. Інакше - ворог. Чому? Невже праця - це злочин?
Важко це було зрозуміти Кирилу і Марії. Ще важче скоритися. Та вони ще не знали, що саме страшне попереду.
Ніхто і подумати не міг, що радянська влада кинула Україну під ноги своїм амбіціям і жадібності. Перемолола і виплюнула, як непотріб, залишивши тисячі людей напризволяще. Наодинці з голодом. Голодомор, якого, як стверджують деякі і досі, ніколи не було.
Гм… чому ж тоді моя бабуся цілувала, кожний кусочок хліба, який випадково падав додолу? Чому сушила сухарі на великій печі? Чому навіть макарон їла з хлібом. А день, коли випікався запашний хазяїн столу, вважався святковим?
Як зараз бачу ії, у вишитій сорочці, що вигладає з-під довгої чорної спідниці. Велика чорна квітчаста хустка на голові. Чорна - бо вдова. А так дуже любила жовті (ось звідки у мене тяга до цього кольору).
Боже, яка сумна і важка книга. Але чесна. Вмирає не Марія-праведниця. Скоріше - грішниця. Але вмирає мати, дружина, бабуся. Вмирає, знаючи, що майже всі ії діти і внуки теж вмерли страшною смертю. А ті, що залишилися… Бог їм суддя. А може і не бог. Це було жахливо, але справедливо. Напевне…
Ще було страшно, я аж заціпеніла вся, коли Кирило вирішив вбити вірного собаку. Але не зміг підняти руку на друга. Це був якийсь поворотний момент в книзі. Залишитись людиною в нелюдських умовах - дорогого варто.

Перевод.

Мы никому не причинили зла. Мы виноваты разве в том, что трудились. Мы слишком много трудились.

В моем электронном варианте в этой книге всего 186 страниц. Это на один вечер. А вот читала я ии больше недели. И впечатлений - на всю жизнь.
Это история жизни и смерти простой украинской женщины Марии. 27258 - столько дней было ей отведено провести на земле. Радоваться, смеяться жизни, выйти замуж, родить детей, нянчить внуков, наконец умереть в кругу семьи среди плачущих и окутаной грустью родственников.
Но не судьба. Это было такое время, что умереть такой смертью не суждено было тысячам.
Мария прожила долгую жизнь. Но было оно счастливой? Возможно, первые года три-четыре. До смерти родителей. Затем началось выживания.
Работала служанкой, с утра до ночи гнула спину на чужих людей. Хорошо хоть хозяин попался добро, не обидел сироту. Замуж вышла не за того, кого любила. Скорее из отчаяния. Вот и пустилась во все тяжкие после того, как похоронила двоих детей.
Словно чёртик вселился в Марию после горя. Что-то такое, что не давало спокойно жить. И хотя Игнат и любил её горячо, но односторонняя любовь не смогла спасти семью.
Любовь к Кириллу затмила для Марии весь мир.
Трудно жилось. Осуждали люди. Кирилл, кажется не любил, просто пользовался ею. И терпела, все терпела. А судьба любит терпеливых.
Трудилась, не покладая рук. Научила Кирилла уважать труд и землю. Поженились. Детишки посыпались, как горох.
Кажется, живи, радуясь, расти детей, почитай землю.
Да где там. Несчастья навалились одно за другим.
Сначала две войны, потом революция, еще одна война, гражданская.
Все перемешалось в этом мире, дети отказывались от родителей. Черный сапог красной власти втаптывал в землю золотые колосья. Пришла коллективизация. Принудительная, страшная в своей «справедливости». Отдай свое, заработанное тяжелым трудом в обшее пользование. Иначе - враг. Почему? Неужели труд - это преступление?
Трудно это понять Кириллу и Марии. Еще труднее сделать. Но они еще не знали, что страшное впереди.
Никто и подумать не мог, что советская власть бросила Украины под ноги своим амбициям и жадности. Перемолола и выплюнул за ненадобностью, оставив тысячи людей на произвол судьбы. Наедине с голодом. Голодомор, которого, как утверждают некоторые, никогда не было.
Хм ... почему же тогда моя бабушка целовала, каждый кусочек хлеба, случайно упавшего на землю? Почему сушила сухари на большой печи? Почему даже макарон ела с хлебом. А день, когда выпекался душистый хозяин стола, считался праздничным?
Как сейчас вижу её в вышитой рубашке, которая видна из-под длинной чёрной юбки. Большой чёрный цветастый платок на голове. Чёрный - потому что вдова. А так очень любила жёлтые (вот откуда у меня тяга к этому цвету).
Боже, какая грустная и тяжелая книга. Но честная.
Умирает не Мария-праведница. Скорее - грешница. Но умирает мать, жена, бабушка. Умирает, зная, что почти все её дети и внуки тоже умерли страшной смертью. А те, что остались ... Бог им судья. А может и не бог. Это было жутко. Но справедливо. Наверное…
Ещё было страшно, я даже зацепенела, когда Кирилл решил убить верного собаку. Но не смог поднять руку на друга. Это был какой-то поворотный момент в книге. Остаться человеком в нечеловеческих условиях - это дорогого стоит.