Особисто я узяв до рук цю прекрасну книжечку виключно через її цінність як джерела історичних подій, як максимум, а як мінімум, погляд на українські події буремних 17-19 рр. 20 ст. зі сторони сучасника і безпосереднього учасника цих подій. Безумовно, ним був заступник голови УЦР, голова Ради Міністрів та голова Директорії. Лише перерахування цих посад може показати важливість свідчень цієї особи.
Що ж, характеризуючи цю працю, в першу чергу варто звернути увагу на слова автора про те, що він не збирається писати «академічну» історію Української революції. І дійсно, автор дотримав свого слова. «Відродження нації» наповнене белетристикою, а саме художніми творами, як-от: порівняння (Петлюра – «балерина», УНР – «хуторянка»), численні метафори та алюзії («поршивці» -- прихильники політики Порша, созвучне з «паршивець»). Автор у найбільш яскравих фарбах змальовує нам історію, а разом з тим і головних її особистостей, світову політику тощо. Ці художні тропи можуть дати можливості та бажання людям, далеким від історичної науки, бажання читати цей твір «з перших уст».
Утім, кидається у вічі саме непослідовність автора в оцінці більшовиків. На мою думку, як рецензенту мені варто прояснити, що мав на увазі В. Винниченко, піднімаючи, наприклад, тему большевизму у свідомості та психіці тодішніх діячів. Оцінюючи його позитивно на самому початку твору, автор скоріш за все був засліплений ідеями, пропагованими більшовиками. Утім, наприкінці, даючи оцінку їм негативно, скоріш за все мав на увазі їхнє практичне здійснення.
Також кожному більш-менш уважному читачу стає помітно, що сутність праці не зовсім відповідає структурі, визначеній на початку. 17-19 рр. Винниченко поділив її на чотири етапи:
• Доба УЦР;
• Гетьманщина;
• Директорія;
• Отаманщина.
Утім, автором піднімається і тема радянською влади, і тема ЗУНР в зв’язку з історією України. Утім, важливо зазначити, що історія ЗУНР згадується лише в тандемі з історією УНР для більш наочного показання міжнародної обстановки та політичного накалу, котрий визрів саме за тих часів між діячами обох республік.
Діяч надає також надзвичайно цінний аналіз подій та їхнього причинно-наслідкового зв’язку, одна з одною, соціальних процесів, політичних тощо. Тим не менш, ця цінність може бути стертою завдяки тому, що соціаліст, переконаний прихильник системи радянської влади, не може претендувати на об’єктивність. Хтось скаже, що будь-який історик, його праця і т. д. апріорі не можуть бути об’єктивними. Але важливо все ж таки прийняти до уваги, що автор і не намагається (як здалося мені) пояснити події безпристрасно. Саме ця белетристика, цілком принагідна і навіть потрібна для звичайного читача, широких, навіть освічених мас, заважає правильній оцінці історичного досвіду, так потрібній будь-якій науці.
Хоча навіть ці недоліки можна пробачити через численні цитати, уривки документів і газет, саме які і роблять цей твір чи не найціннішим джерелом і історіографією подій одночасно. І безумовно, як початковий, так і вже давно практикуючий історик, може знайти у «Відродженні нації» важливий, можливо, посібник для розуміння сприйняття історичних подій, досвіду їх безпосередніми учасниками, але ця праця, не дивлячись на її численні переваги, не може скласти повного, доконаного уявлення про історичний процес цих часів, адже, як відомо, керування однією точкою зору, в нашому випадку – соціалістичною, перетворює багатобарвний світ на світ чорно-білий, не сприяючи правдивості та об’єктивності людей, що вважають за свій обо’язок безпристрасне вивчення історії у її перспективі.
