До кращих творів Олеся Донченка про школу належить повість “Юрко Васюта” (1951), а вершиною в усій його творчості став роман “Золота медаль” (1953), який є логічним завершенням творчого та життєвого шляху письменника.
Сюжет “Золотої медалі” вкладається в хронологічні рамки шкільного навчального року, побудований на гострих конфліктах. Ідеї твору – виховання юнаків і дівчат в шкільному колективі у взаємодії з сім’єю. Роман “Золота медаль” – це останній витвір поета.
Останні роки життя Олесь Васильович майже весь час проводив у Лубнах, до Харкова приїжджаючи тільки на три — чотири зимові місяці. У невеликій сонячній кімнаті свого лубенського будиночка створював він свої кращі твори. Двері його були завжди гостинно відчинені для початківців, а особливо — для учнів місцевих шкіл. Олесь Васильович і сам часто відвідував школи, бував присутній на уроках, на піонерських зборах і святах, читав шкільні газети та рукописні літературні журнали, виступав із читанням власних творів, розповідав дітям про специфіку письменницької праці. Тож не дивно, що саме в цей час з-під його пера виходять твори переважно шкільної тематики. Серед них особливою любов’ю читачів користуються повість «Юрко Васюта» (1950 р.) та роман «Золота медаль», який він задумав у 1950 році. Письменник був на піднесенні. Перед цим кожного року з-під його пера виходило кілька творів для дітей молодшого і середнього шкільного віку. Тепер поставлено далеко більше і відповідальне завдання: зобразити в широкому епічному полотні життя, навчання і мрії про майбутнє юнаків і дівчат, які вже розпрощалися з дитинством і стоять на порозі самостійного життя. Майже чотири роки забрав у письменника цей роман. І писався він досить важко. Незважаючи на те, що матеріалу було вдосталь (десятки разів відвідано школи Харкова і Лубен, безліч разів говорено з учнями й учителями), що за плечима був великий життєвий і творчий досвід, Олесь Васильович не поспішав, ще й ще раз накреслював сюжетні лінії, переосмислював образи, ретельно відбирав і шліфував кожне слово. На щастя, поряд поселився Іван Багмут, і Олесь Васильович часто заходив до свого старого товариши порадитися. «Під час роботи над «Золотою медаллю» він не раз радився зі мною з приводу окремих образів і сюжетних ліній цього роману, — згадував І. Багмут. — У цей час Олесь Васильович був уже хворий, але вигляд у нього був непоганий, і якось не вірилось, що хвороба серйозна і невиліковна. Тим більше, що лікарі багато надій покладали на операцію. У Олеся Васильовича був бадьорий настрій, і про хворобу ми майже ніколи не говорили».
