Цитаты из книг — Дмитрий Донцов

Яко соціалісти, ставили вони на перший плян не політичні інтереси українства, але “інтернаціоналізм”, “вселюдське братерство”, інтереси мітичного “міжнародного пролетаріату” і т. д. Вони боронили або піднаціональну ідеологію, ідеологію племені, що журиться тільки безпосередними економічними потребами нації (ідеологія…

Шевченко був тільки метеором, що блиснув в сій темряві, в котрій куняли в своїх зруйнованих храмах українофільські божки. По ній темрява залягла ще темнійша. Звичайно, він став національним пророком, але офіціальне українство викидало з нього все, що не гармоніювало з “демократичним” ідеалом, як його розуміли семінаристи,…

Люди, котрі до ідеї української державності відносилися, як до гасла контрреволюційного, котрі готові були орієнтуватися на всякий російський фронт: війни з німцями, революції, а ніколи на фронт національно-український, сі люди попали в трагікомічне положення – будувати національну державу.

Ідентифікуючи політичні цілі України з цілями Росії, уважаючи їx властиво за одну політичну націю, не міг зрозуміти Драгоманов і суті конфлікту між обома народами. Для него сей конфлікт не був суперечкою між націями, а відповідальність за русифікаторську політику на Україні поносив не народ, а правлячі кола. Се не дало…

Не маючи ясного національного ідеалу, котрий могли б протиставити російському, ставала інтелігенція під взглядом національним мертвим чинником: активні, що щиро переймалися російським ідеалом, переходили до московського табору, пасивні, що не хотіли сього робити – кінчали провансальством. Провансальство і москвофільство –…

Очевидно, що в такій атмосфері не могла зродитися думка про власну державність, повстати національно-політичний ідеал. Живучи психологією соціальної верстви, інтелігенція наша не могла протиставити свій народ, яко націю – другій теж нації російській. Свідомості протилежності політичних інтересів між Україною та Росією,…

Ідеал, котрий створила собі українська інтелігенція з чудового багатства Шевчевкової поезії, був не політичний ідеал нації, а соціально-економічний ідеал кляси, ідеал Спартака, феллахів, паріїв, китайських кулі, ідеал народів-кляс, котрим, загалюканим, не в голові були якісь політичні стремліня. Почутя напіональності в…

Донцов зробив важливу справу - він виховав нову молодь, яка потім пішла боротись за волю України, він наповним український націоналізм набагато глибшими національними ідеями, ніж бути до нього. Якби такий автор, як Донцов, міг з'явитися бодай у 1890-х роках, то цілком можливо, що йому вдалося б виховати те покоління…

Донцов уважно приглядався до всіх починань Гітлера, але вже під кінець 30-х років пише, що український націоналізм жодним чином не може стати знаряддям чийогось імперіалізму, а тим більше шукати єдності з фашизмом, він повинен перш за все опиратися на власні сили. Сам Донцов ні тоді, ні під час війни жодних контактів з…

Аспірації, під котрими зачав своє панування новий володар країни, були якнайліпші, бо гетьманська старовина, гетьманська армія, навіть гетьманський деспотизм, весь блиск гетьманського двору безперечно більше відповідали і нашим традиціям і селянській психіці та, що особливо важне, тривожній хвилині, котру переходила…

Сей рух селянства позволить нам відновити також перервану нитку нашої традиції, котра не є традицією кирило-методіївців, Драгоманова та інтернаціонально-москвофільського соціалізму, не традиції часів упадку нації, тільки традиції сього часу, коли розгонова енергія народу досягла свого вершка – традиції лучності з Заходом,…

Розгадати сей ритм руху, його сенс, се якраз завдання нашої генерації, що мусить нарешті зрозуміти, що наш національний ідеал може здійснитися тільки в безкомпромісовій боротьбі з Росією.

Від кількох років “б’ють” наші селяни “в певнім напрямку”, але об’єднати їx рухи і проти Денікіна, і проти Леніна під одним синьо-жовтим прапором, яко боротьбу проти Росії, се зможе зробити лише свідома інтелігенція, так само як тільки свідома акція козацько-шляхетської інтелігенції, що окружала Хмельницького, могла…

Лише з здійсненням сього ідеалу розв’яжеться також справа Галичини, бо не рішення галицької справи приведе до рішення української, але навпаки.

Сей ідеал буде ідеалом нації, але не ідеалом демагогів клясової боротьби, не знаючої національних різниць, ідеалом державності, але не автономії, збудований на вічних законах расової боротьби, але не інтернаціональної “солідарності пролетаріату”, ідеалом політичної самостійності, але не резигнації з незалежности за ціну…

Се не мало спричинилося б до остаточної кристалізації колективного ідеалу нації, яко групи людей різних кляс і національностей, замешкуючих спільну територію, зв’язаних спільними історичними традиціями.

Демократія, про котру я говорю, – се демократія самодисципліни, вищих ідей, котрі, як “родина”, “рідний край”, “суспільна солідарність”, роблять з агломерату різнобіжних воль один громадський організм вищого порядку.

Але нашим “легітимістам” власне залежить не на твердій владі, але на монархії, а ся ідея не тільки, зреалізована, не дала би сподіваних її сторонниками наслідків (зміцнення державного авторитету, тощо), але навіть як предмет агітації принесла б дуже велику шкоду.

Але попри все те сумніваюся, щоб монархічні проекти мали в нас вигляди на здійснення. Головно через те, що не маючи коріння в народі, як інституція нова, вона, національно-українська монархія, була б стало наражена на повний брак авторитету, на безнастанні хитання, як про се свідчить історія новокреованих європейських…