Иван Багряный — о писателе

заниматься литературной деятельностью (дебют в киевском журнале «Глобус»), входит в группу «МАРС», где сближается с Е. Плужником, Г. Косынкой, В. Пидмогильным. Публикуется в «Глобус», «Всесвіт», «Життя й революція», «Червоний шлях» и др.

В 1930 году опубликован роман в стихах «Скелька». Официальной реакцией стала статья А. Правдюка «Куркульським шляхом» («Кулацкой дорогой» в журнале «Критика»).

В 1920 — 1930 годах Иван Багряный участвовал в деятельности литературного объединения «Мастерская революционного слова». 16 апреля 1932 года арестован в Харькове по обвинению в «проведении контрреволюционной агитации» в своих литературных произведениях, таких, как поэма «Ave Maria» (1929), исторический роман «Скелька», поэмы «Тінь», «Вандея», «Гутенберг», социальная сатира «Батіг». Провёл несколько месяцев в камере одиночного заключения во внутренней тюрьме ОГПУ. 25 октября 1932 года отправлен на 3 года в спецпоселение на Дальний Восток. Безуспешно пытался бежать, срок продлён на 3 года, но отбывать его пришлось уже в лагере БАМ.

В 1937 году бежал, однако уже 16 июня 1938 года был повторно арестован и сидел в Харьковской тюрьме УГБ-НКВД на Холодной горе. Багряному инкриминируют участие или даже руководство националистической контрреволюционной организацией. 1 апреля 1940 года принято постановление, в котором отмечалось, что все свидетельства о контрреволюционной деятельности относятся к 1928—1932 годах [источник не указан 1222 дня], за что он уже был осуждён, а «…другими сведениями об антисоветской деятельности Багряного-Лозовягина следствие не располагает».

Автобиографические подробности о пяти годах заключения Багряный использовал в романе «Сад Гетсиманський».

Великая Отечественная война застала писателя в Ахтырке, где он работал декоратором в местном театре. Он стал участвовать в украинском национальном движении, работал редактором оккупационной газеты «Голос Охтирщини».

C наступлением советских войск вслед за немцами в 1943 году бежал на запад — в Галицию, работал в ОУН-овской референтуре пропаганды, писал песни на национальные темы, различные статьи, рисовал агитационные карикатуры и плакаты. Принимал участие в создании Украинского главного освободительного совета (УГВР), в разработке его программных документов. В то же время продолжал заниматься литературной деятельностью. В 1944 году написал роман «Звіролови» (позднее известный как «Тигроловы»), поэму «Гуляй-Поле».

В 1945 году ещё до разгрома гитлеровских войск, Багряный эмигрировал в Германию по линии ОУН.

После войны написал брошюру «Чому я не хочу повертатися до СРСР?» («Почему я не хочу возвращаться в СССР?»), где изложил политическую декларацию от имени бывшего остарбайтера и военнопленного. В памфлете СССР был представлен как «родина-мачеха», устроившая геноцид против собственного народа. В 1948 году Багряный основал Украинскую революционно-демократическую партию (УРДП). С этого же года и до самой смерти редактировал газету «Українські вісті», где сотрудничал с Ф. П. Пигидо. Возглавлял исполком Украинского национального совета, был заместителем «президента УНР в эмиграции» С. Витвицкого.

В 1963 году филиал Объединения демократической украинской молодежи (ОДУМ) в Чикаго начала акцию по присвоении Нобелевской премии Ивану Багряному, но внезапная его смерть не дала возможности официально представить его к награде. Скончался 25 августа 1963 года, похоронен в Ной-Ульме (Германия).

У 1946 р. за кордоном було надруковано памфлет Івана Багряного «Чому я не хочу вертати на "родіну"?». Він привернув увагу світової громадськості вражаючою правдою про істинне становище людини в СРСР. урятував від репатріації не одного нещасного. Його перекладено багатьма мовами. Так само багатьма мовами видавалися романи письменника за кордоном, там вони користувалися популярністю, «пробиваючи мури чужих літератури, як наголосив у некролозі Г. Костюк. У ньому близький товариш І. Багряного ще з 20—30-х рр. з гіркотою зазначав: «Ми навіть на сьогодні добре не усвідомлюємо, кого ми втратили. А втратили в розквіті творчих сил насамперед оригінального, вникливого, перманентно неспокійного письменника, поета великої уяви, схвильованої суспільної і душевної напруги, самобутнього образно-мистецького бачення світу. Політика, що він їй віддавав чимало часу в останньому періоді свого життя, це лише частка, лише похідне його вічно схвильованої поетичної душі активного романтика. Це акція, сказати б образно, вимушена обставинами трагічного часу і його глибокою свідомістю обов'язку служіння українському народові».

На рідній землі його люто ненавиділа більшовицька влада, ім'я митця було занесено в чорні списки зрадників народу, а твори надовго вилучені з літературного вжитку.

Тільки 1991 р. Івана Багряного реабілітовано, відтоді почала перевидаватися його творча спадщина.

Народився Іван Павлович Лозов'яга (таке його справжнє прізвище) 2 жовтня 1906 р. в селі Куземин на Полтавщині (нині Сумська область) у родині сільського муляра.
З шести років учився в церковнопарафіяльній школі міста Охтирки. Хоч навчання провадилося російською, але вдома хлопець виховувався національно свідомим. Читав Л, Глібова, Т. Шевченка, сам писав вірші. За це його прозивали «мазепинцем». Пізніше вчився у вищій початковій, з 1920 р.—у ремісничій профтехшколі, звідки перевівся в Краснопільську художньо-керамічну. Як бачимо, готувався перейняти фах свого батька.

Суспільне життя в роки навчання не проходило повз нього. Став комсомольцем, був навіть секретарем заводського осередку цукрового комбінату. В 1924 р. вступив до Охтирської філії організації селянських письменників «Плуги. Трохи вчителює, заробляючи на прожиток. А вірші тим часом пишуться, прагне нових вражень, хоча довколишнє життя і так давало чимало для роздумів: розкурку-лення, колективізація, ідеологічний тиск на інтелігенцію. Побував у Криму, на Кубані, в Кам'янці-Подільському, де редагував місцеву газету.

У 1926 р. опинився в Києві. Вступив до Київського художнього інституту, якого скінчив, але диплома не одержав як «політично неблагонадійний». Чим же завинив у молодому віці перед владою?

По-перше, «сумнівна» ідеологічна позиція прочитувалася між рядками його віршів, опублікованих у журналах «Глобус», «Життя й революція», «Червоний шлях», «Плужанин». По-друге, входив до попутницької організації МАРС, до якої належали ще Г. Косинка, Є. Плужник, В. Підмогильний, Б. Тенета, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Д. Фальківський. Товаришував із М. Хвильовим, М. Кулішем, Остапом Вишнею, М. Яловим.

У 1929 р. з'явилася друком збірка поезій І. Багряного «До меж заказаних», яка вже в самій назві містила активний протест, не кажучи про зміст усередині, що був своєрідною прискіпливою оцінкою пореволюцїйної дійсності. Наступні книжки „В поті чола” і «Комета» потрапляють тільки до портфеля НКВС.

Наступного 1930 р. з'являється друком один Із перших в українській літературі XX ст. історичний роман у віршах «Скелька». В його основі—почута ще в дитинстві легенда про те, як у XVIII ст. селяни села Скелька (що на Полтавщині), протестуючи проти засилля московських ченців, спалили чоловічий монастир. Волелюбний, утверджувальний пафос твору скоро привернув увагу офіційної критики. «Скельку» було конфісковано, інші твори Багряного вилучено з бібліотек і книгарень. А самого автора заарештовано 16 квітня 1932 р. «за контрреволюційну і націоналістичну діяльність».

Репресійна машина тоді ще тільки набирала темпу. Багряний стійко тримався на слідстві, тому й вирок був поблажливий: три роки «вільного» поселення на Далекому Сході. «Охотське море. Тайга. Тундра. Звіроловство. Були там поселення давно осілих наших людей з України. Все це, сказати щиро, було мені навіть цікаво. Але згодом охопила мене страшна туга за Україною, Непереможна. Отож сів я на поїзд і рушив на захід. У Томську мене перехопила залізнична агентура НКВС, Арешт, суд, вирок: за втечу з заслання — три роки вже ув'язнення в таборі. Так я потрапив у Бумлаг (Байкало-амурський лагер). Відгаратав там три роки. Звільнившись, офіційно поїхав до Охтирки»,—так згадує про той період І. Багряний.

Одружується, в нього народжуються діти Борис і Наталя. Але 16 червня 1938 р. його арештовують знову. Цього разу «справа» тяглася аж до 1940 р. Тоді в нього й почалися сухоти. За відсутністю матеріалів для повторного засудження його звільнили під нагляд. Цей шлях принизливих допитів, тортур, знущань Іван Багряний згодом опише в романі «Сад Гетсиманський», А поки що знову оселяється в Охтирці, працює декоратором у місцевому театрі, живе тихо і скромно. Там застає його війна. Береться за редагування газети «Голос Охтирщини». Невдовзі потрапляє до народного ополчення, працює в ОУН: малює листівки, плакати, складає пісні, виступає перед вошами УПА.

У 1944 р. виїздить за кордон, залишивши дружину з дітьми вдома. Новий Ульм (Німеччина) стає місцем його постійного перебування в еміграції. Завдяки Івану Багряному це місто стало центром українського культурного відродження, демократично-визвольного руху.

Письменник багато і плідно працює. Вже 1945 р, засновує газету «Українські вісті». При ній починають діяти кілька видавництв, зокрема «Україна», «Прометей», у яких з'являються заборонені в СРСР книжки В. Винниченка, Д. Гуменної, Т. Осьмачки та ін., переклади зарубіжної літератури українською.

Іван Багряний продовжував багато писати, особливо публіцистику. Тоді ж з'явився з-під його пера вже згадуваний памфлет «Чому я не хочу вертатись на "родіну"?». За кордоном побачили світ романи «Тигролови» (1944, «Звіролови» —1946), «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Буйний вітер» (1957), «Людина біжить над прірвою» (1965), п'єси («Генерал», «Морітурі», «Розгром»), поема «Антон Біда—герой труда», збірка «Золотий бумеранг», твори для дітей.

Але серце письменника не витримало величезної фізичної та моральної напруги. Він помер на 57-му році життя теплого передосіннього вечора 25 серпня 1963 р. До останніх хвилин не випускав із рук пера.