5 Не соромно...

Вивчаючи українську літературу ще в школі, я не дуже полюбляв твори, так сказати, "вітчизняного виробника". Я все більше тяжів до Європейської літератури, тому з таким предметом як Зарубіжна література у мене було на багато краще ніж з українською. Але, коли програма дійшла до літератури ХХ століття, то я був вражений і захоплений наскільки вона не поступається Європейській. Все це почалося з "Міста" Підмогильного, а далі вже пішли Самчук, Барка, Багряний тощо. Уперше я з Багряним познайомився, коли читав його "Тигроловів" на ЗНО, тому, коли брався за "Сад Гетсиманський", то сподівався, що рівень буде не менший. І я не "прогадав", цей роман, як на мене, кращий за "Тигроловів". Він мені видався більш інтелектуальним, чи що? Однак, дуже цікавою видалась сама тематика репресій у 20-20-ті роки. Як на мене Багряний досить яскраво показав, який контингент знаходився у тих камерах (від професорів літератури і троцкістів, до дрібних пройдисвітів-вірмен і голів районних адміністрацій), а також ті умови, у яких вони знаходилися (більш ніж з 10-ок людей на одиночну камеру). Трішки я не зрозумів головного героя, який пів твору мучився і гадав, хто ж його здав і на цьому побудована основна трагедія твору: невже брати чи кохана? Ще на перших 10-ти сторінках, коли його тільки "повязали" я зрозумів, що той Святий отець його і здав. Тому вся ця трагічність догадок у виконанні головного героя видалася мені безглуздою, хоча я прекрасно розумію Багряного - така трагедія була реальною для багатьох ув'язнених, бо їх і справді бува здавали найрідніші люди. Тож, влучно сказав Довлатов, що не дивлячись на те, що Сталін розстріляв мільйон людей, але ж хтось написав доноси на цей мільйон.
Тож, можу підсумувати, що цей твір, як на мене, міг би бути достойним "побратимом" іншим класичним творам Європейської літературної майстерні.