5 З невідчужуваним правом на мрію

Це далеко не перший для мене роман Жоржі Амаду. Тож, як не дивно, знайомство з його творчістю я почав не з найвідомішого - тепер надолужив. Композиційно дещо нагадує “Мертве море”, щоправда тут містики майже нема, а відтак і візитівки латиноамериканської літератури - магічного реалізму. Однак, так само, на додачу до традиційних богів кандомбле “канонізуються”, обростаючи легендами нові - свої - герої. І такими героями постають звичайні хлопчаки-безхатченки, що мешкають на занедбаному портовому складі (власне, оскільки море давно й далеко відійшло звідти, портом це місце можно назвати лише умовно). Чомусь їхній прихисток є тайною для органів влади, хоч як ті зацікавлені в його виявлені. Бо ж Капітани піску (така і власна, і загальна назва групи) становлять загрозу для правопорядку міста, тої самої, улюбленої письменником Баїї, якій присвячена більшість його романів. Але загрожують капітани лише владі і тим, кого вона передусім захищає (звичайний люд до цього числа не належить). А от для звичайного люду, беззахисного й безправного, вони як раз герої, що не поступаються в звитязі богам, бо ж і боги (як от Огун) звертаються до них по допомогу. Прості баїянці зацікавлено стежать за газетними повідомленнями про відомих розбишак-кангасейро на кшталт Лампіана, співпереживають його невдачам і навіть святкують, коли йому вдається залишити поліцію з носом - так само і з капітанами.

Роман як раз і починається з низки газетних публікацій, присвячених юним бандюганятам, де органи влади всіляко виправдовуються в своїй незмозі щось вдіяти, перекидаючи вину на інших і всіляко рекламуючи себе. Одразу видно, на чиєму боці газета, а кому співпереживають пересічні громадяни разом з автором. Подальше знайомство з капітанами: Педро Кулею, Здоровилом, Професором, Кангасейро, Безногим, Гульвісою, Котом, Тичкою та іншими, - відбувається так, ніби автор - один з них (про що навіть обмовлюється якось), та й читач відчуває себе також частиною ватаги. Амаду зізнається в автобіаграфічній повісті "Малий баїянець":

В житті й літературі мене щораз більше приваблюють зневажені й упосліджені, кому не знайшлося місця за жодного ладу і в жодному суспільстві. Позбавлені будь-якого фанатизму і найменшого натяку на владу, вони і є справжніми носіями гуманізму.

Саме в справді моральних якостях, що становить їхню сутність, ми щоразу переконуємося, спостерігаючи за їхніми співвідносинами, бешкетами, походеньками. А найяскравіше це проявляється з появою серед них дівчинки Дори: мами, сестри, товаришки. Та й те почуття, що виникає таки, вражає й розчулює своєю наївною недолугою справжністю - і це попри суцільну зіпсутість фактично змалку.

Нарешті ми спостерігаємо з один-по-одному відході капітанів з фактично у номінально доросле життя. Крім тих, хто відходить в інше, стаючи зіркою, як кожен сміливець, що носить зірку замість серця. Хтось знаходить себе в релігії, хтось у мистецтві, хтось у гульні, хтось на новому рівні ошуканства чи розбою, хтось у революції. Революція, до слова, сприймається саме у відповідності з капітанськими моральними засадами і саме із чистотою справжнього почуття. В тому таки "Малому баїянцеві" пишеться:

Я мрію про революцію, що встановить нове суспільство, в якому кожна людина матиме право їсти, працювати, любити, жити повнокровним життям незалежно від її взаємин з владою. Ви скажете — безглузда мрія? Але ж наше, може, найбільше право, право невідчужуване — це право на мрію. Єдине, яке не може урізати чи викорінити жоден жорстокий диктатор.

Дякую вам, сеу Жоржі (чи то пак - камарада Жоржі), за захопливий роман, а вам, друже Юрку, за чудовий переклад!