Рецензии на книги издательства «Видавництво Жупанського»

З огляду на стан нашого сучасного світу, можна з упевненістю сказати, що його роман актуальний як ніколи.

#терор — науково-фантастичний роман американського письменника Дена Сіммонса про експедицію на однойменному кораблі. Такий собі товстунець обсягом 600+ сторінок.
Спочатку мене захопила власне корабельна тематика з цією всякою термінологією — відчувся аромат творів Жуля Верна. Потім довелося спіткнутись об матроські походеньки й сексуальні сцени впереміш із примітивним гумором і чи то невимовно технічним, чи пак штамповано-метафоричним описом.
Простування кригою — одноманітне і рівне: описано гарно, подекуди нагадало зиму тротуарну — ті її періоди, коли не знаєш, коли ти дістанешся місця. Чим триваліша мандрівка, тим швидше вона перетвориться в маратон на виснаження. Всякі потаємні наміри рано або пізно розкриваються чи то прямо, чи то через певні символи: потрібен лише психічний надлам і спокуса, що її тобі подарує уява. Здебільшого спокуси, зокрема в літературі, стають своєрідним лакмусом: як наслідок — ми бачимо людину такою, якою вона є насправді.

"Я не можу розповісти вам про реальні події, я можу лише окреслити їхню тінь"
Стендаль

Епіграф до роману, мабуть, найкраще окреслює сюжет книги. Точніше фрагменти сюжету, бо повноцінної історії тут немає. Перед нами й детективна історія, і роман-спогад, і любовний роман (я б сказала, що більшою мірою це любов до Парижу, ніж до жінки). Але усе це подано уривками спогадів, маленькими замальовками, які після прочитання залишають більше неясностей, ніж дають відповідей. Після прочитання роману фрагменти так і не зростаються в одну картинку. І я не можу сказати, що це мінус для історії. Для книги більш важливу роль має атмосфера, а вона тут наповнена Парижем на кожній сторінці. Мені особисто стало цікавим, як буде сприйматися книга після відвідування Парижу та прогулянок місцями, які згадує автор.

Отримала я цю книгу як пораду у грі Лайв Лібу, сама би я ніколи до неї не дійшла. Проте, — спойлер — я зовсім не шкодую, що провела з нею кілька днів свого життя.
Щодо сюжету. Як і обіцяє анотація, книга є своєрідною головоломкою, яку читач має зібрати протягом знайомства з історією. Складається вона з кількох (здається, шістьох), на перший погляд не пов’язаних між собою, розділів. Проте вже десь на другому чи третьому розділі починаєш помічати тоненькі і майже невловимі павутинки, які тягнуться з одного оповідання в інше, переплітаються між собою та щодалі міцніють. Автор проведе нас доволі плутаним та нелінійним шляхом історії людства, яка творилась протягом декількох тисячоліть. Крізь призму сприйняття навколишнього світу та думки певних героїв ми побачимо світогляд тих чи інших прошарків людства в той чи інший час життя. Тут тобі й космічна піхота, і мисливці на потойбічних почвар, і діти Марсу, і культисти, подібні чи-то на ченців-відлюдників, чи-то на сектантів, і прадавні боги, пісні яких долинають до нашого простору-часу та зводять з розуму тих, хто спроможний їх почути. І через усе це пролягають червоною ниткою людські амбіції, політичні ігри, егоїстичні рішення та їхні наслідки. Зрештою, заявлене «…його новий роман створений на перетині наукової фантастики, космічної опери та лавкрафтіанського горору» цілком виправдовує себе. Сюжет роману ніде не провисає, всі лінії логічно завершені, те, що було незрозумілим на початку, до кінця книги стає очевидним та природнім. І, незважаючи на те, що текст читається не так, щоб дуже легко, від нього складно надовго відірватись, бо події та питання, що постають перед читачем, не дають спокою та змушують іти сюжетною стежкою далі.
А як щодо особистих вражень? Хоча з того, що я написала вище, нескладно здогадатись, що книга мені сподобалась. Мені дуже цікаво було вивчати ці розрізнені шматочки сюжетного пазлу, та щораз прикладати їх тією чи іншою стороною, аби врешті-решт побачити повну картину. Проте, коли моя оцінка є 4,5 з 5, то, певно, чогось таки мені забракло. Так і є. А не вистачило мені об’єму. Таким багатий світ, із стількома подіями, що в ньому відбуваються, стільки закладено змісту в цю історію, що 328 сторінок просто неспроможні вмістити в собі більше, ніж зміг в них вкласти автор. А мені хотілося б ближче познайомитись із героями книги, скласти біль детальну картину того світу та більше дізнатись про ті культи та вірування, які поволі та неохоче виринали на сторінках роману.
Дивно, але, навіть попри те, що холодні «пласталеві пейзажі» нутрощів материнського корабля, випалені, без жодного натяку на рослинність, непридатні до життя пустелі, надсучасна термотривка космічна зброя та квантовий простір-час мені чужі та геть далекі від того, що гріє моє серце, історія щось таки в мені зачепила та залишила приємний післясмак.
Я б почитала продовження, якби воно вже було.

Цей сюжет, коли незрозуміло, чи то герой чи героїня абсолютно раптово розкриває всесвітню змову та виходить на слід якогось всемогутнього ордену, що крутить Землю навколо вісі, чи то втрачає контроль над своєю параноєю та починає бачити зв'язок усього з усім — такий сюжет здається доволі поширеним. Майже впевнена, що схожу історію я колись вже зустрічала. Однак у Пінчона цей поштарський заколот прописаний до таких деталей, у таких дрібничках, і так помережаний вигаданими і невигаданими власними назвами, що здається: треба усе життя досліджувати світову історію становлення пошти, щоб настільки вміти маніпулювати інформацію про це явище.

Місцями цей роман скидається на п'єсу абсурду, місцями ніби починає тяжіти до магічного реалізму. Незмінним є лише те, наскільки важко його читати. Забагато контексту американського життя минулого століття, із яким я, звичайно ж, не знайома, тож не дивно, що виноски з поясненнями займають подекуди мало не піваркуша. Однак, довірившись автору, я пішла за образами та описами, що зненацька виринають посеред конспірологічних блукань Едіпи. В першу чергу, мабуть, мене підкупила згадка про Ремедіос Варо. Якщо ніколи не бачили її картин, обов'язково подивіться. Можливо, стане трохи зрозуміліше, у якому світі опинилася Едіпа.

І пам'ятайте: повідомляйте про всі непристойні листи своєму пошматайстру!

Отже, невелика за об'ємом книга розділена на такі розділи:
- життя;
- досягнення;
- успіхи;
- хибні погляди;
- помилки;
- злочини;
- зрада;

Маленький вступ до книги розказує про те, ким являвся Гітлер до становлення свого правління. Зовсім маленький уривок, який розповідає про його бідне походження, нездатність та нелюбов до навчання і страх, неспроможність до стосунків з людьми (в тому числі і жінками).

Та в супереч цьому, уже в зрілому віці він не просто біжить вверх по військовій кар'єрній драбині, а й без політичної обізнаності підкорює собі людей. Біографи часто роблять наголос на тому, що його ораторські здібності вводили в транс слухачів, не залежно від їх поглядів чи соціального становища.

Примітки до біографії-це саме ті факти, які важливо знати щодо його поглядів і мотивів, які розвилися у всю ту трагедію 30-40-х років. Це приклад того, як особисті амбіції, комплекси, манії величі, жага влади та підкорення однієї людини можуть вплинути на життя цілого континенту (та й світу). В книзі стислі датовані примітки до історії, їх оцінка. Зі сторони автора зображений нейтралітет щодо особистості та вчинків Гітлера. Оперуючи фактами, він не дає собі вольності підтримувати чи ганьбити його. І як не дивно, але саме Гаффнера вважають найбільшим знавцем біографії Адольфа, адже він вивчав архіви, щоденники та працював зі свідками, відкидаючи чутки.
⠀

Дж. Орвелл «Данина Каталонії»
Спогади про громадянську війну та революцію в Іспанії (1938).
«Кожна війна - це деградація, оскільки такі речі, як особиста свобода й правдива преса, абсолютно несумісні з військом ефективністю»...
Гостро, проникливо та безапеляційно.
Барселона більше не буде такою вільною!
Більше ніяких тобі червоних стягів, привітань «товариш», відчуття справжньої рівності та свободи на кожному клаптику вулиці Ла Рамбла. Адже все з часом стало ширмою, ще однією ілюзію та вивернутою пропагандою преси.
Насправді, від ленінських казарм відгонить конячим смород, час-від-часу голосить іспанська сурма, а єдиною радістю у ці зимові дні є шалений футбол 50/50 чоловік.
Насправді, фронт - це постійна багнюка, відсутність тютюну, сморід екскрементів та зіпсованої їжі. Воші, воші, воші. Тепер ви воюєте не з ворогом, а з пневмонією. І це не Бог вас береже від кулі, а іспанська «влучність». Адже, прицільно стріляти із цього півстолітнього металобрухту неможливо.
«Cultura - progreso»! «Seremos - invencibles»!
Насправді, всього за кілька місяців все абсолютно зміниться. Барселона стане іншою. Люди втомилися від голоду та напруги. Революція тепер не потрібна, а фронтовики, члени не «тієї партії», «троцькісти» - стануть зрадниками та «п’ятою колоною» фашистів. Радянська пропаганда (читати, російська), яка, здавалося б, підсунула дружнє плече, скористається здобутками революції, «закрутить гайки» та переповнить в’язниці по вінця. Без суду і слідства, як завше.
А коли запитаєте вас звільнять (чи розстріляють)?! «Manana», тобто завтра, як полюбляють повторювати щоденно іспанці.
Біле стає чорним, а чорне білим, розумієте?!
Хоча, і серед цього суцільного божевілля, лицемірності та недовіри, знайдеться не один десяток «buen chico», які, поміж брехунів та агітаторів-провокаторів, протягнуть вам руку як справжньому другу та людині честі...
Так, що вимкни WiFi, читай книги.

Старша Едда — це пам’ятка європейської скандинавської літератури, з якої (разом з Еддою Сноррі Стурлусона та кількома епосами) люди дізналися про богів і героїв вікінгів. Можна сказати що Старша Едда складається з двох умовних частин. У першій йдеться про життя та діяння богів Асгарда та про те яким уявляли собі скандинави всесвіт. Є, навіть, одна повчальна пісня у якій Одін навчає своїх послідовників як правильно поводитись в різних ситуаціях. Цю пісні (“Повчання Високого”) можна цитати розбирати. В другій частині скальди-співці переходять від оповіді про богів до оповіді про героїв. Майже все друга половина Едди розповідає знамениту Легенду про Сігурда, що вбив дракона Фафніра і привласнив його проклятий скарб. А "Пісня про гудрун" розповідає про подальшу долю героїні після загибелі Сігурда, про її шлюб із могутнім Атлі, правителем гунів (історичним Аттілою). У цьому виданні переклад майстерно виконаний перекладачем із Дніпра Віталієм Кривонісом. Палітурка на дотик, немов обтягнута тканиною з красивим тисненням сріблястою фольгою. А ще суперобкладинка з дизайнерського картону і малюнками Карла Еміля Доплера. Сама книга ілюстрована роботами Вільяма Коллінгвуда.

Ще до прочитання я декілька разів чув про «Сатанинські вірші», але мало конкретного. Знав, що багато країн заборонили цю книгу через релігійні причини, що у ній, напевно, є якісь богохульні речі, бо ж не просто так все це відбувалось. Плюс відповідно до назви мені чомусь здавалось, що це якась масштабна поема в стилістиці «Епосу про Гільгамеша». Тому, коли книга потрапила мені до рук, я сприйняв її як не дуже цікавий, але хрестоматійний твір, який важливо прочитати, щоб розуміти контекст літератури та усіх цих заборон.

Перші сторінки книги стали яскравим підтвердженням моїх попередніх очікувань від роману. Якийсь незрозумілий діалог, занадто всипаний індійськими словечками. Тільки згодом розумієш, що мова ведеться двома головними героями під час їх падіння з літака, попередньо підірваного терористами. Обидва герої, як виявляється, індуси і мають стосунок до кіно та телебачення. Тут криється перша інтрига – як у романі про двох акторів індійського походження може бути щось сатанинське?

Далі автор розповідає біографію персонажів до потрапляння у злощасний літак. Тут теж багато індійських слів і малоцікавої деталізації. Можливо, таким чином Рушді віднаджував від книги зайвих читачів, випробовуючи складністю тексту, а можливо, він просто так пише. Не знаю, оскільки не читав інших його творів. Але після «Сатанинських віршів» є бажання продовжити знайомство з автором.

Загалом у книзі є три історії (є ще одна четверта, але через її незначимість в загальному обсязі не беру до уваги), в кожній з яких є моменти звучання тих самих сатанинських віршів. Далі піде трохи спойлерів, тому можете пропустити цей абзац. У основній сюжетній лінії один з головних героїв отримує дзвінки від анонімних абонентів. Ті читають йому різні рядки з еротичним підтекстом, викликаючи у героя шалені ревнощі до своєї жінки. У іншій історії пророк Магунд (прообраз Магомета, через якого мусульмани якраз і образились на Рушді) у спілкуванні з нібито архангелом Джібрілом визнає трьох язичницьких богинь. Далі він, звичайно, зрозуміє, що це його обманув шайтан та повернеться до позиції єдинобожжя. А в третій історії дивакувате паломництво мешканців невеличкого містечка Титліпур до Мекки намагатиметься зупинити землевласник містечка, читаючи реальні вірші відомих поетів. У кожній історії цим віршам не приділено багато уваги, але як важливі маркери вони запам’ятовуються і суттєво впливають на хід подій.

Сюжет роману дуже цікавий, якщо все ж пробратись через хащі важко написаного тексту. Тут є дивні метаморфози людей у ангелів та чортів, є історії про високогірні галюцинації, є занурення у лондонське життя індусів-емігрантів. Та не зважаючи на увесь магічний реалізм, «Сатанинські вірші» - це книга про доволі конкретні речі: про пошук себе та своєї батьківщини, про відчуття чужорідності, про фаталізм та постійне повернення до вихідної точки.

Сам Орбітовський говорить про це так: "Знаю, що образ жінок у всіх моїх книжках є страшенно зубожілим..." Принаймні, він це визнає. Востаннє таке відчуття махрового дикунства по відношенню до жінок я отримала при перегляді фільму "Харлей Девідсон і ковбой Мальборо", але ж то була клюква-вестерн початку дев'яностих, тоді як оповідання для цієї збірки написані вже у нашому столітті.

Жінки у світі Орбітовського — це продажні коханки, зраджені коханки, або ж ті, що коханками так і не стали. Ну, і ще матері. Можна було б подумати, що це не щось притаманне авторові, це лише частина образів пацаватих героїв, створена навмисне, щоб передати їхній світогляд. Але ж ні, таке ставлення спливає навіть у описанні міських пейзажів: "трамвай оминав вулицю, як чоловік бридку дружину". Можна було б зробити drinking game та випивати щоразу, як зустрічаєш у книзі згадку, як хтось із жінок огидно старіє. Коли автор вперше дає бодай якусь активну роль жінці в оповіданні "Не помирай раніш за мене" (а це сьомий твір з дванадцяти у збірці), то наголошує, що їй за сорок, вже давно час на звалище — і вона сама так вважає. В уяві Орбітовського думки типу "така стара, що не смокчу нічого, окрім музики з навушників" є цілком природніми для жінок. Ну бо ж для чого їм ще ріт даний. І навіть коли жінка таки стає головною героїнею, уся історія крутиться навколо її материнства і теми абортів та викидней. А ще вона видає геніальну тезу на кшталт "звернулася б до подруги, але ж вона також баба, а дві баби — це вже занадто".

Усі ці нюанси, а також мова оповідань нагадують зусилля домашнього хлопчика видати з себе самого чьоткого пацу на районі. Але, не дивлячись на це, я усе-таки винесла щось з цієї збірки, причому навіть світле і тепле: те, як святі з "Ломбарду" являють чудеса у вагонах електричок; те, якою кумедною вийшла подорож зі стригоном на плечах; те, якими вірними бувають пси Святвечора і те, як складно любити недосконалих батьків.

Мабуть, ця книга, хоч і відноситься до горору, аж надто схожа на реальність: патріархальний світ та брудне місто, оточене муром панельних будинків. Ти дерешся крізь ці оповідання, наче поволі йдеш сірою та брудною дорогою, і лише зрідка на ній трапляються блискучі монетки цікавих образів. Збереш їх усі та зітхнеш полегшено, коли ця подорож нарешті закінчиться.