—Мужик, ти хто?
—Та хто-хто... Начальник жека! – автори­тетно заявив він.
—Жека? – перепитав я.
—Да-да, жека! А от ви хто?
—Ну, ми якби люди, – спокійно й не менш авторитетно пояснив я.
Потім обережно витяг з-під голови Анжелік свою руку, виліз з-під пледа, зробив кілька кроків затерплими ногами, почухав дулу, позіхнув і зно­ву почухав дулу... Начальник Жека тим часом підступив на безпечну відстань... Певно, мої чу­хання дупи кидалося йому якимось загрозливим.
—Слухай, Жека, а котра година?
—Ти шо, наркоман? – з недовірою поціка­вився начальник жека.
—Перепрошую, – не зрозумів я, – у тебе хі­ба нормальні люди не питають, котра година... самі тільки наркомани?
—Ні, але де ти, бля, побачив Жеку?
—Та сам ти наркоман! – буркнув я. – Щой­но мені казав, що ти начальник Жека. А я ще спитав – Жека? А ти сказав: да-да.
Чолов'яга скрушно похитав головою, нареш­ті зняв свого демонського пєтушка, пригладив рідке волоссячко, що мало прикривати лисину, й пояснив:
– Маладьож, звати мене Анатолій Петрович, і я головний у жеці, я в ньому всім командую, понятно?
Мене дико сушило, і я ще не встиг до кінця прокинутись, тому не зовсім в'їжджав у те, що він каже. «Дуже дивний випадок роздвоєння особи­стості, –думав я, – насправді він Жека, але йому здається, що він Анатолій Петрович, який сидить у Жеці і всім у ньому командує»