Всі три п'єси збірки можна було б віднести до жанру фельєтону, такі вони вже аж занадто сьогоденні з усіма цими прозорими натяками на Ходорковського, появою серед героїв «Фемен» чи дотепними описами часто недоречного і смішного православ'я де треба і не треба у сучасній Росії. Звісно, є ймовірність, що з часом п'єси втратять частину своєї цікавості, як який-небудь номер радянського «Перця». З іншого боку, колись теж здавалося, що ядуче антирадянська «Москва 2042» піде в небуття разом зі своїм героєм, СРСР, а вона читається як провідницька картина російської реальності. Як би там не було, час все розставить по місцях, а головне, що почуття гумору Войновичу не зраджує, і виходить у нього смішно.
Сатиричний погляд Войновича не знає виключень. Тому смішними у нього виходить й сама російська дійсність, й росіяне, й епізодичні образи американців чи українців. Та незважаючи на тотальну, здавалося б, критичність погляду, уже зараз, у зв'язку з усім істеричним «кримнаш», що охопив Росію, багато чого у п'єсах звучить аж занадто оптимістично.
Але повернуся до українців. Що я зауважив по «Белому Биэмдаблъю» з його смішним, в принципі, олігархом Миколою, а ще раніше по, скажімо, сорокінській «Теллурии» – Україна по суті зникає з російського контексту, як сутність далека, чужа і, очевидно, не до кінця зрозуміла. Так, у сорокінському всесвіті знайшлося місце і Європі, й Китаю, і, звісно, Росії у всьому її різномаїтті, а от Україна згадується побіжно і туманно. Десь там є така країна у по-новому розділеному світі, це не Росія, там по-іншому, але що там, як там, як вписати її в свою концепцію – тут Сорокін нічого не вигадав. Так само й у Войновича. Образ Миколи смішний, але аж занадто вже хрестоматійний. Українці в російській літературі застигли в одних і тих самих до болі знайомих, колись знайдених персонажах: такого собі «шокающєго» простувато-хитруватого куркуля – поєднанні у різних пропорціях серіального сержанта Петренка, Хрущова (який українцем, власне, і не був) у вишиванці і героїв Гоголя. Як не дивно, далі цього сучасна російська література вирватися не може чи не хоче. І тут не питання, чи відповідає такий образ дійсності, а в тому, що він залишається незмінним роками і від цього трохи втрачає вже свій колишній шарм.
Що мені завжди імпонувало у Войновичі – це незламність його поглядів. Як він виступав проти тоталітарного СРСР, так і продовжує з цим боротися зараз. На відміну від, скажімо, Солженіцина з його месіанськими планами облаштування Росії чи Лимонова, що з революціонера швидко перетворився активного діяча російської пропаганди. Войновичу вдається все ще триматися осторонь і тихо так собі зі сторони посміхатися всьому, що відбувається. Цим він дещо нагадує українців.
48 понравилось
