Перше, напевне, що впадає в очі під час читання „Зеленої Маргарити” – це щирість (бодай дуже гарно вдавана), з якою написаний твір. Адже це не якась об’єктивно корисна історія, логічно вибудувана, та ще й з якоюсь моралістичною кінцівкою, а лише опис певного уривку з життя головної героїні, шматки її думок впереміш з її ж статтями. А загалом – дотепно, іронічно й ненав’язливо авторка ніби припіднімає завісу над внутрішнім життям жінки. І ось тут ми (тобто жінки) надибуємо наші щоденні проблеми: стосунки з чоловіками у найбуденніших ситуаціях, особисте самоствердження за допомогою автотренінгу, проблема „що вдягти” при повнюському гардеробі, „щомісячні гості”, роздуми над собою та сутністю жінки, прагнення затишку. Можна сказати, що письмо Світлани Пиркало жіноче хоча би в силу того, що воно показує жінку зсередини, чого чоловікам ніколи не вдасться зробити автентично. Але воно також жіноче і тому, що, за словами Хелен Сіксус, „Her flesh speaks true”: саме тілом, а не розумом написана „Зелена Маргарита”, тому що все у творі ніби побачено крізь призму тіла, в тій чи іншій мірі дотичне до нього, пропущено через відчуття без жодної метафізики. І саме ці відчуття, а не якісь логічні висновки тут мають ціну
Перше, напевне, що впадає в очі під час читання „Зеленої Маргарити” – це щирість (бодай дуже гарно вдавана), з якою написаний твір. Адже це не якась об’єктивно корисна історія,…
