Музей покинутих секретів

"Мені часто ставлять питання: „Це правда, ви пишете роман про УПА“? Бо я вже достатньо „наслідила” з своїми „упівськими” дослідженнями – хоча це тільки частина моїх „writer’s research“, які знадобилися для „Музею...“, але за часом вона виявилась найзатратніша, так що я вже справді зробилася експертом з теми УПА – матеріалу назбирала стільки, що на кілька дисертацій вистачило б! Коли я починала, я просто не уявляла, у що вляпалась. Думала, трошки почитаю історичних дже рел, трохи в архівах посиджу – і буду мати загальну картину, по якій можна буде „вишивати” історію кохання героєвої бабусі. Але ж я поняття не мала, що не існує жодних системних праць із цієї теми! Навіть 30-томний „Літопис УПА“ – насправді ніякий не „літопис”, а хаотична збірка підручних матеріалів. А значить, щоб зберегти достеменним дух часу і не навішати „развєсістой клюкви“, письменникові треба самому виконувати чорнову роботу історика – орати цілину. Ось де були справжні польові дослідження! Крім сидіння в архівах і консультацій із фахівцями, довелося відбути купу поїз док „на місця”, від карпатської полонини Березовачки до Мюнхена – для зустрічей із живими учасниками тих подій. Я маю в комп’ютері кількадесят годин записаних інтерв’ю – безпосередньо в текст із того потрапив невеликий відсоток, те, чого сама не вигадаєш (доводилось розпитувати й про те, про що люди „старої школи” в спогадах не пишуть: а як у криївці пахло,а куди ви ходили в туалет, а як виводили воші тощо?). І от саме ці люди, уклін їм доземний, своїми розповідями допомогли мені відтворити в уяві загальний психологічний пейзаж тих років." З інтерв'ю О.Забужко "Українському журналу, 9|2008"

Прочитав русский перевод этой книги, критик Лев Данилкин назвал писательницу "Солженицыным в юбке", определил ее прозу как "нервно-паралитическую" и предрек, что сто лет спустя вся Украина будет заставлена памятниками Забужко.